Степан Процюк – сучасний український письменник. Кандидат філологічних наук. Член Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу. Живе і працює в Івано-Франківську. Автор понад 20 художніх книг. Його називають письменником-інтелектуалом, у чиїх творах співіснують екзистенціалізм та психоаналіз.
У 90-х у літературу Степан Процюк прийшов як поет разом з гуртом «Нова деґенерація». Але згодом припинив писати вірші. Його роман «Жертвопринесення» про боротьбу і любов поета з поезією.
Тексти Степана Процюка далеко не чорно-білі, адже автор балансує на межі добра-зла зі спокоєм літературного деміурга, іммораліста.
Уперше в історії української літератури написав психобіографічну прозу про письменників Василя Стефаника, Володимира Винниченка та Архипа Тесленка.
Роман Степана Процюка «Руйнування ляльки» – критики називають екзистенційною готикою в сучасній українській літературі. Тут читач може поблукати не лише лабіринтами підсвідомої дійсності героїв, але й зустріти власного мінотавра.
На численних презентаціях та в інтерв’ю Степан Процюк часто говорить, що він син політв’язня. Автобіографічна повість «Бийся головою до стіни» – про складні взаємини батька і сина. За психологічною напругою стосунків її можна порівняти з романом Соржа Шаландона «Повернення в Кіллібеґс» про боротьбу Ірландії за незалежність. В обох текстах історія героїв однакова. Персонажі-батьки колишні політв’язні: Іван, з «Бийся головою до стіни», – радянського режиму, Пат Міген, з «Повернення в Кіллібеґс», – британського, обоє борці за незалежність, перший – України, другий – Ірландії, обоє повернулись додому з «розхитаними нервами» і зливали внутрішні гнів та образу на своїх синах.
Тема протистояння тоталітарному режиму і боротьба за Україну продовжується у романах «Під крилами великої Матері» та «Десятий рядок». З появою роману «Травам не можна помирати» (2017 р.) в укрсучліті з’явилось переосмислення української національної дійсності 70-х років минулого століття. Це текст, який розвінчує наївні уявлення про цнотливу щодо патріотичних переконань і вчинків Галичину. Який вивертає навиворіт льос загальнопоширених думок про рівновагу плюсів і мінусів у радянський час. Який балансує на психологічних межах: вчитель – матір якого в Голодомор з’їла свою дочку, його сестру – захищає радянську ідеологію, а племінниця бандерівця працює на КДБ. Так не прийнято писати в кон’юнктурних колах укрсучліту. Цей роман поза українським сучасним літературним дискурсом увінчує його.
Христина Букатчук.
