«Немає більшого болю, ніж щодня, щогодини, щохвилини чекати... чекати новин, чекати дзвінка, чекати хоч якоїсь звістки й сподіватися на те, що ну вже ось наступний обмін і у списках обов'язково буде прізвище мого Вови. Я вже звикла говорити: «Мій Вова».
Жити з постійним відчуттям болю всередині – стало буденною звичкою. Єдиним порятунком став безперервний ритм життя, наповнений нескінченними справами на виснаження, щоб хоч якось заглушити біль і стримати сльози.
А в моменти, коли доводиться залишатися наодинці зі своїми думками – рве зсередини на шматки, і лише приємні спогади про кохану людину та велика віра в те, що незабаром його звільнять – дає можливість триматися далі.
В один із таких спогадів з'явився вірш з назвою: «Чекаю з війни».
Вірш присвячений людині, яку кохаю понад усе на світі, чекаю, не зважаючи ні на що, і вірю, що вже скоро повернеться з полону», - ділиться авторка твору прикордонниця Алла Мостіпан.
Вірш читає артистка тріо «Аріана» Черкаської обласної філармонії Вероніка Косенко-Шевчук.

свернуть