Читає Василь Буколик.
Діти ходять по Києву.
Скільки ж їх понаїхало!
Ворсклою блискають очі.
Дністер у їх зорі тече.
Бийся ж у груди печерські,
краваток вогненна віхоло!
Бугом світяться очі.
Черемош у них казку тче.
З Росі вони і Стоходу,
з Раставиці вони й Лотариці,
І падають річенята
з їхніх очей в Дніпро,
І прагнуть Дніпро перетнути
краватки — їх вогненні птиці,
Та Гоголь за середину
не пускає їх ні на крок!
А діти всотують місто
в зухвалі і жадібні очі,
Ось воно, сиве диво,
казка сільських ночей,
Громаддям Хрещатика зноситься,
сонмом машин гуркоче
І в їхню дитячу спрагу
Славутичем чистим тече.
Вони переплутують вулиці.
Тролейбусами помиляються.
Бігають екскурсоводи
захекано коло них.
Якась там грандеса столична
з машини презирливо лається,
Якийсь там піжон солом'янський
губи скривити встиг.
Та діти затоплюють Київ
реготливою зливою-повінню,
Юна республіка дихає
і розмива береги!
Серце моє розчинене,
щебетом сонця наповнене,
Серце моє прояснене,
ковтнувши цієї снаги.
Всі діалекти плюскочуть:
то поліський, а то покутський,
А полтавчаночки котять
своє ніжно-ласкаве «ель»,
А гуцулята в киптариках,
сплівши руки, як джгутики,
Випромінюють слово просонцене,
прозоре, мов карамель...
Чоло золоте Софії.
«Арсеналу» простріляні груди.
Невміло ще клацають «Києви»,
Києвом повні вщерть...
Вдивляйтесь, майбутні господарі,
мої найдорожчі люди, —
Київ святкує вами,
здолавши смертей вогневерть!...
