МАМИ НАШІ, ЯБЛУНІ…
©Людмила Таран

***
2 грудня 2019 року «у Києві відбулася презентація «Яблуні» Людмили Таран. Презентували книжку одразу чотири письменниці - авторка Людмила Таран, Наталка Білоцерківець, Софія Майданська та Оксана Забужко. Саме історії їхніх матерів склали основу книжки-діалогу. Доньки пригадували зворушливі деталі маминого життя, приміряли на себе їхні крепдешинові сукні і модні зачіски, читали з пам’яті їхні листи, повторювали напучування… Софійка (Майданська) вперше зустрілася зі своєю мамою, коли та відбула 10 років ГУЛАГу. «Я так хвилювалася, що почувши мамин голос, просто вмерзла у стіну в сінях бабусиної хати»… «А я завше собі повторювала, що у мене все буде інакше, ніж у моєї мами! У мене не буде такого серванта, не буде такої тюлі! У мене будуть інші вазони! У мене все буде нетаке! », - зізнається Людмила і не може зрозуміти, з чого такий протест? У Наталчиної мами вимерла в час Голодомору вся родина. «Може, щоб продовжити в пам’яті її рід мама не перейшла на батькове прізвище, а залишилася на своєму - Лисивець? - розмірковує письменниця і пригадує, що мама завше питала її телефонуючи: «Ти займаєшся творчістю?»
І поки точиться розмова, кожна з нас приміряє ці історії на себе. «І моя мама так само!..» Мабуть, в цьому сила «Яблуні», шо вона стала не просто документом життя кількох українських матерів на тлі епохи, а й спонукою встигнути записати історії життя інших - тисяч мам! Щоб не загубити сполучні лінії пам’яті, щоб не було чорних дір в основі нашого буття.
Мама – світ, з якого ми виходимо у життя, не лише фізично, а й ментально. На жаль, мамин світ вже закладає в нас пам'ять про голодомори, війну, Гулаги, депортації, колгоспи… Ці знаки радянської епохи вони пережили ще й зі спадком бабусиного світу, який не менш трагічний.
Як прожили наші мами життя? Кожна будувала своє, як уміла, на жаль, не завжди для себе, а, як правило, для дітей, заради їхнього щастя, «щоб дітям було краще, ніж мені». Ця самопожертва була для нас природньою щедрістю і ласкою, швидкою допомогою, само собою зрозумілими ліками першої необхідності. Але чому «само собою»?.. А про що насправді мріяли наші мами, коли б запитати так глибоко довірливо? Та ми не вміємо розпитувати наших мам. Це якось «неприродньо»…
Дорога Людмило, дякую тобі, що вмієш розпитувати, що встигаєш записати, що звертаєш нас до небуденного світу доньки-матері. Бо ж розпитані і почуті історії зцілюють бальзамом наших мам! Нехай і тебе зцілює наша вдячність!
…Вийшли на вулицю – диво! Яблуня натрусила першого білого снігу. Щоб ми пам’ятали про зиму як час, коли можна розмовляти з нашими мамами, розпитувати, чути, запам’ятовувати їхній голос, тихі зойки, усмішку, безпорадність, жаль і біль. Струшувати з маминого обличчя сльозу, яку ми жодного разу не втерли. Це час, коли можна «читати» мамину історію як живу книжку. І додумувати їхній світ, який би міг бути у сто разів інший і щасливіший!»
©Галина Дацюк - журналістка, ведуча програми "Моя історія" на Радіо "Культура".

#СерцяГолос #ВікторіяСергієнко #ЛюдмилаТаран

свернуть