Казка про добро і зло. Коли з повагою і без гонору ставитись до оточуючих, то обов'язково вам віддячать добром
У мачухи була пасербиця і рідна дочка. Рідна що не зробить, за все її по голівці гладять та примовляють: розумниця! А пасербиця як не годить – нічим не догодить, все не так, усе погано.
А треба правду сказати, дівчинка була золота, в хороших руках вона б як сир у маслі каталася, а в мачухи щодня слізьми вмивалася. Що робити? Вітер хоч пошумить – та й стихне, а стара баба розійдеться – не швидко вгамується, все буде вигадувати та цокотіти.
І надумала мачуха пасербицю з двору прогнати:
– Вези, вези, старий, її, куди хочеш, тільки б мої очі не бачили, тільки б мої вуха про неї не чули. Та не вези до рідні в теплу хату, а вези її прямим шляхом, а там повернеш з дороги праворуч у бір, прямо до тієї сосни, що на пагорбку стоїть...
Старий зажурився, заплакав. Проте, посадив дочку в сани, хотів прикрити попоною, та й то побоявся, повіз бідолашну в бір, посадив, у замет під сосну, перехрестив, а сам швидше додому, щоб очі не бачили, як дочка помре.
Зосталася бідолашна, труситься. Раптом чує: неподалеку Морозко на ялині тріщить, з ялини на ялину перескакує. Спинився він на тій сосні, під якою дівчина сиділа, і питає її зверху:
– Чи тепло тобі, дівчино?
– Тепло, тепло, батеньку Морозко!
Морозко почав нижче спускатися, ще дужче потріскує та поляскує.
Питає Мороз дівчину:
– Чи тепло тобі, дівчино? Чи тепло тобі, красна?
Дівчина ледве диха, та ще каже:
- Тепло, Морозоньку! Тепло, батеньку!
Мороз дужче затріщав, дужче заляскав і дівчину спитав:
– Чи тепло тобі, дівчино? Чи тепло тобі, красна?
Дівчина дубіє вже і ледве чутно каже:
– Ой, тепло, голубчику Морозе!
Тут Мороза жаль узяв, закутав він дівчину в шубу і відігрів її.
А мачуха по ній поминки справляє, млинців напекла.
– Їдь, старий, вези ховати свою дочку!
Поїхав старий в ліс, а там його донька. Сидить в шубці на скриньці, така веселенька та гарненька. Сидить пісні співає.
Старий поїхав. А собачка під столом:
– Тяв-тяв! Дідову дочку в злоті, сріблі везуть, а бабину женихи не беруть!
– Мовчи, дурна! На млинець, скажи: бабину дочку женихи беруть, а дідової самі кісточки привезуть.
Собачка з'їла млинець та й знову:
– Тяв-тяв! Дідову дочку в злоті, сріблі везуть, а бабину дочку женихи не беруть!
Баба і млинці їй давала, і била її, а собачка все своє:
Рипнули ворота, розчинилися двері, несуть скриню високу, важку, іде пасербиця – пані панею. Вся сяє! Мачуха глянула – і руками розвела.
– Старий, старий! Запрягай інших коней, вези мою дочку швидше в бір, посади на те саме місце!
Повіз старий бабину дочку в той бір, посадив на те саме місце.
Ось вдалині Морозко почав потріскувати, з ялини на ялину перескакувати та поляскувати. Морозко все ближче та ближче і питає:
– Чи тепло тобі, дівчино?
– Ой, Морозко, дуже зимно!
Морозко почав нижче спускатися, дужче потріскує, частіше поляскує.
– Чи тепло тобі, дівчино? Чи тепло тобі, красна?
– Іди ти геть! Хіба ти сліпий, – і руки і ноги одморозила!
Морозко ще нижче спустився і питає:
– Чи тепло тобі, дівчино? Чи тепло, моя голубонько?
– Забирайся геть, згинь, проклятий! –
Розсердився Морозко та як дунув.
І дівчина задубіла.
А стара каже:
– Старий, іди, дужих коней запряжи, мою дочку привези, та саней не перекинь, та скрині не розбий!
А собачка під столом:
– Тяв-тяв! Дідову дочку женихи беруть, а бабиної дочки в мішку кісточки везуть.
– Не бреши! На пиріг, скажи: бабину дочку в злоті, в сріблі везуть!
А собачка все своє:
Розчинилися ворота, стара вибігла дочку стрічати, та замість неї обняла холодне тіло. Заплакала, заголосила, та пізно.
