Лекція у межах мистецького проєкту «Той, чия совість – як чистий кришталь…».
🔹 Доповідач — Ростислав Чопик (канд. філол. наук, доцент кафедри української літератури ім. акад. М. Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка).
Нове українське письменство хрестоматійно зачинають від Івана Котляревського, бо він перший написав про Україну по-українськи. Та, коли взяти до уваги, що І. Котляревський дивився на світ «оком сковородинця» (за Михайлом Грушевським), коли за «видимим» у його творчості розпізнати сковородинське «невидиме», то, мабуть, правильніше буде зачинати від Григорія Сковороди – символа мудрості української землі (за Валерієм Шевчуком), осереддя її духової історії (за Дмитром Чижевським).
Сковородинська оптика була й у Григорія Квітки-Основ’яненка, Миколи Гоголя, харківських романтиків, ба навіть творча доля Тараса Шевченка (хай і нарікав на Сковороду за його linqua mixta) виявляється яскравим унаочненням сковородинської ідеї сродності; а шевченківське «Все розберіть... та й спитайте тойді себе: що ми?» – експлікацією сковородинського «Ключ до всього: пізнай себе» у вимірі нації...
300-ліття Сковороди (2022), як нещодавно 200-ліття Шевченка (2014), московити відзначили актуальним нагадуванням про своє споконвічне варварство. Втім, ані «задвохсотити» Кобзаря, ні «затрьохсотити» Любомудра їм не вдалось і не вдасться. Як не вдасться зламати націю з таким ментальним хребтом.

Детальнішу інформацію актуальні виставки та події можна знайти у наших соціальних мережах:

Сайт музею: [ Ссылка ]
Національний музей у Facebook: [ Ссылка ]
Національний музей у Instagram: [ Ссылка ]

свернуть