У неділю барзе рано-пораненьку
Налетіли соколи з чужої далекої сторони,
Да сіли-упали в лісі на преудобному дереві на орісі,
Да звили собі гніздо шарлатноє,
Знесли яйце жемчужное,
Да і сплодили собі дитя —
Бездольное, безродное соколя.
Як полетів ясен сокіл у чистеє поле
Живності доставати;
Ой да живності не достав,
А соколя своє, бездольне, безродне дитя, утеряв.
То сокіл прилітає —
Аж його соколяти немає.
То сокіл літає
Та орла питає:
«Орле-брате, чи не бачив ти мого соколяти,
Безродного, бездольного дитяти?
Чи його сильні дощі затопили,
Чи буйні вітри заносили?»
«Соколе-брате, твого соколяти
Ні сильні дощі не затопили,
Ні буйні вітри не заносили:
А йшли стрільці-булахівці,
Та й набачили твоє гніздо шарлатноє,
Та взяли твоє соколя, бездольне, безродне дитя,
Та у срібні пута запутали,
Жемчужжю очі завішали,
Та понесли у город, у Царигород
До Івана Богословця.
А Іван Богословець по ринку ходить,
Твоє соколя безродне, бездольне на руці носить.
Та якби ти, соколе-брате, добре дбав,
Та над город, над Царигород налітав, та на валу сідав,
Та якби ти жалібно квилив і проквиляв,
Щоб твоє соколя зачувало
Та смутно ся мало, і головку склоняло,
і крилечка опускало.
Ой то чи не мог би Іван Богословець
Великого милосердія мати:
Чи не звелів би він з його ніг
Срібних путів познімати,
Коло очей жемчужі позбирати;
Та чи не звелів би він його на вал виношати?»
Так сокіл добре дбав,
І на город Царигород налітав,
І на валу сідав, жалібно квилив-проквиляв,
То соколя зачувало,
Смутно ся мало,
Головку склоняло
І крилечка опускало.
Ей, тож-то він, Іван Богословець,
Велике милосердіє мав,
Срібні пута з ніг познімав
І жемчуж коло очей познімав
Та й звелів його на вал виношати:
«То як буде воно утікати,
Так я велю його взнов забирати
Та до мене приношати!»
А сокіл налітав, та на крила взяв,
Та на високу висоту-ropy підношав:
«Ей, соколя моє, бездольне, безродне!
Лучче ми будем по полю літати
Та собі живності доставати,
Аніж у тяжкій неволі
У панів проживати.
Ей, тож-то у панів єсть що пить і їсти,
Та тільки не вілен світ по світу походити».
Ей, як то б'ється птиця об птиці,
А родина об родині,
Ей, то так-то б'ється отець і мати
Об своїй кревній дитині.
Дай, боже, на здоров'є на многі літа
Всім православним християнам,
На многі літа,
До конця віка!

Записано 1873 р. від кобзаря О. Вересая.

Вперше надруковано в «Записках юго-западного отдела Русского географического общества», т. I, К., 1874, с. 16—18 (Материалы). Подається за виданням: Украинские народные думы, 1972, с. 114—115.

Дума належить до найдавніших в українському народному епосі. Твір дійшов до нас у чотирьох записах. Алегорія думи виникла внаслідок нападів на українські землі турецько-татарських наїзників, які забирали молодь в ясир, продавали на невільничих ринках, за великі викупи звільняли з неволі і т. п. Дума мобілізувала козаків до боротьби з нападниками, які замірялися на мирні міста і села, де проживали рідні козаків-воїнів, закликала їх до походів з метою звільнення невільників.

свернуть