Літературно-меморіальний музей Лесі Українки у с. Колодяжному Ковельського району Волинської області засновано 1949 року в садибі, в якій авторка прожила дитячі та юнацькі роки.
Із відкритої парокінної коляски вийшла невелика дівчинка 11 років із допитливим поглядом. Вона вже мала ознаки недуги, яка визначить її подальше життя й сформує майбутню Квітку-ломикамінь. Але зараз це була просто Зеїчка, як кликали її в родині, Лариса Косач. Здібна, талановита, відкрита до всього нового дитина. Разом із сім’єю вона переїхала в село Колодяжне на Волині. Тут поступово зростала їхня родинна садиба, а разом із нею серед природи, народних пісень, легенд і переказів і Леся Українка.
Саме цей псевдонім Лариса Косач взяла собі у 13-річному віці, коли друком вийшли її вірші "Конвалія" і "Сафо". У Колодяжному народжувалася перша збірка поетеси "На крилах пісень", що вийшла друком у Львові за дев’ять років.
Саме Колодяжне поетеса називала своєю єдиною домівкою. Це притому, що жити їй доводилося в різних містах і навіть країнах через тридцятирічну боротьбу з хворобою. Але подумки завжди поверталася сюди – в поліське село, де поруч були рідні, а зовсім недалеко – чарівливий ліс з його легендами про мавок. У Колодяжному "милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світі".
У стінах маєтку родини Косачів тривала реабілітація Зеїчки після першої операції на руці з видалення вражених туберкульозом кісток. Тут вона приймала те, що більше ніколи не зможе грати на фортепіано, як раніше. І водночас продовжувала вчитися, маючи за педагога наполегливу, владну й освічену маму – письменницю Олену Пчілку.
Між наукою бігла до лісу, який вабив своєю таємничістю. А ще сільські дітлахи так вірили у різних лісовиків, водяників. То чому б і собі не дослідити ті зелені простори, не пофантазувати у лісовому багатоголоссі. Пізніше Леся Українка розповідала, що все її дитинство пройшло у хмарах фантазії.
Удома було затишно. Спочатку в одному спільному з родиною будинку, потім – мала власний – Лесин білий домик. За будь-якого часу доби він світився білими стінами, звідси й назва. Тут Леся працювала й відпочивала – у рожевій кімнаті. Перед вікнами письмовий стіл – щоб була змога відривати погляд від рукописів й дивитися туди, де бовваніють крони дерев. Позаяк стан здоров’я не давав задовго працювати, відпочивала тут таки на ліжку з червоного дерева. Та що там – і працювати іноді тут же доводилося. Поруч – вазочка для квітів, бо прекрасне має ж бути в усьому. А ще різні видання: твори письменників, примірники журналів, праці з історії, філософії. У блакитній кімнаті приймала гостей. Значну її частину займає рояль – сьогодні один із найстаріших в Україні. На даху веранди для Лесі облаштували солярій.
А якими ж теплими були домашні вистави і літературні вечори, що влаштовували в батьківському будинку з сірими вікнами. Сюди навідувалися Іван Франко, Ольга Кобилянська, Михайло Старицький, Галина й Остап Лисенки, Орест Левицький.
Мальовниче поліське село було у житті Лесі Українки 26 років – однак переважно у теплих спогадах. Адже фізично перебувала тут загалом близько восьми з половиною років. Увесь інший час були виїзди до Луцька, Києва, Гадяча, Одеси, Криму, Варшави, Берліна, Петербурга, Тарту, Риги, Мінська, Італії, Швейцарії, на Кавказ і в Єгипет та в інші міста і краї.
«Дуже мені вже хочеться додому, «на тихі води, на ясні зорі», все здається, що там скоріш минеться моя втома. Шкода, що не можна мені поїхати в Колодяжне і побачити усіх в зборі», – писала Леся Українка в листі до матері з Одеси.
Зараз удома – нинішньому Колодяжненському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки – зберігаються особисті речі письменниці та її одяг: корсет; намисто; стрічки; скринька для прикрас; сорочка, оздоблена Оленою Пчілкою; улюблений рояль. А хтозна – може, Леся таки й змогла повернутися в ці стіни. Адже вона наполеглива й самовіддана: «Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні».
